Домашнє насильство є одним із найнебезпечніших соціальних явищ сучасності, яке порушує основні права людини та ставить під загрозу безпеку, здоров'я, гідність та інші фундаментальні свободи. За даними Національної поліції України, у 2023 році було зафіксовано 291428 звернень щодо домашнього насильства, що на 47047 випадків більше порівняно з 2022 роком (Домашнє насильство, 2023). За інформацією Програми розвитку ООН (ПРООН), щороку в Україні від насильства в сім'ї гине близько 600 жінок. Загалом жертвами фізичного насильства в сім'ї є близько 2 мільйонів людей, з яких понад 80% складають жінки, на яких насильство чинять чоловіки (Укрінформ). Прогнози Аналітичного центру Міністерства внутрішніх справ України на 2024 рік вказують на можливе збільшення на 21% адміністративних та на 30% кримінальних правопорушень, пов'язаних із домашнім насильством (Аналітичний центр МВС України, 2023). Особливо важливо зазначити, що війна посилила прояви сімейного насильства, перетворивши його на ще більш загрозливу та руйнівну проблему. Серед багатьох тригерів для вчинення насильства в контексті нашої статті виокремимо наступне:

- Збільшення кількості зброї серед цивільного населення, що стало можливим через воєнний конфлікт. Це дало змогу особам, схильним до насильства, мати доступ до зброї та використовувати її для домінування над членами родини.

- Підвищений рівень стресу та тривоги, викликаний страхом за власне життя, невизначеністю майбутнього, втратами близьких, житла, матеріальних благ, а також погіршенням економічної та соціальної ситуації.

- Приховування фактів насильства, оскільки постраждалі вважають, що їхні проблеми зараз не є пріоритетними, адже є більш серйозні загрози (війна, бомбардування, інші трагедії). Люди бояться, що поліція, через воєнний стан, не зможе приділити увагу таким випадкам. Також часто відсутні свідки або вони не хочуть давати свідчення, оскільки вважають за краще не втручатися в справи інших сімей. Важливо зауважити, що постраждалі часто намагаються приховати насильство через сором, страх, відчуття безпорадності або через недостатнє усвідомлення серйозності ситуації.

Г. Скіпальська вважає, що соціальним працівникам у випадках домашнього насильства необхідно виконувати ряд важливих функцій, серед яких: просвітницька та навчальна робота, діагностика, надання терапевтичної допомоги, консультування, а також виконання організаційних та адміністративних завдань. Вона визначає такі стратегічні напрямки роботи фахівців із соціальної роботи (Скіпальська, 2024):

- Допомогти жінкам, які постраждали від домашнього насильства, подолати несвідомі захисні механізми, зокрема заперечення проблеми. Для цього необхідно створити безпечне середовище та працювати над підвищенням самооцінки жінки, щоб вона змогла усвідомити і відновити контроль над емоціями, які були блоковані в її підсвідомості.

- Організувати систему підтримки для постраждалої жінки, яка може включати в себе соціальних працівників, психологів, психотерапевтів, а також підтримку з боку родини, друзів і навіть тварин, які можуть надати емоційну підтримку.

- Розробити план дій для кризових ситуацій, зокрема складати список контактів кризових служб та фахівців, до яких можна звернутися за допомогою в разі труднощів, втрати впевненості чи відчуття розгубленості.

Психіатри відзначають, що пережити насильство – це не тільки фізичний чи емоційний шок, а й серйозна психологічна травма, яка охоплює всі аспекти психічного здоров'я людини (Перцева, Огоренко, Кожина, Зеленська, Носов, Терьошина, Гненна, Мамчур, Тимофєєв & Шорніков, 2021). Такі травми часто призводять до внутрішньої дезінтеграції, порушення особистісної цілісності та змін у сприйнятті світу. Жінки, що постраждалі від домашнього насильства, часто використовують різні психологічні механізми захисту для того, щоб адаптуватися до насильницької ситуації та зберегти психічну стабільність. Однак ці захисні механізми, хоч і дозволяють пережити стрес, значно ускладнюють адекватне сприйняття реальності та можуть ставати бар'єром на шляху до змін. Вони можуть перешкоджати процесу одужання, соціальній адаптації та навіть змінювати особистість постраждалих.

Психологічна допомога жінкам, які постраждали від домашнього насильства, має специфічні аспекти, пов’язані з травмами, емоційними та психологічними наслідками насильства (емоційна холодність та відчуття нездатності будувати справжні чуттєві стосунки, тенденція до підтримання «комплексу жертви», зниження самооцінці, відчуття роз'єднаності з оточенням, соціальна ізоляція і відсутність віри у власні сили). Тому важливо не тільки виявити насильство, а й забезпечити жінкам підтримку, спрямовану на відновлення їхньої психологічної рівноваги, повернення довіри до себе і оточення, а також допомогти їм впоратися з наслідками пережитих травм. Психологічна допомога є складним процесом, який вимагає від фахівців високої кваліфікації, гнучкості в підходах і індивідуального підходу до кожного клієнта.

Війна як каталізатор проблем, які існували й до війни, ускладнює ситуацію для жінок, які пережили домашнє насильство, створюючи подвійне навантаження на їхню психіку (Сингаївська, 2023). В результаті аналізу спеціальної літератури та консультативної практики автора було складено узагальнений психологічний профіль жінки, яка зазнала/зазнає насильство в сім’ї та стикається з проблемою посттравматичного синдрому в контексті війни. Зазвичай, такі жінки поєднують травматичні переживання від насильства вдома з пережитим шоком від війни. Вони можуть переживати сильну реакцію на нагадування про насильство, мати постійне відчуття тривоги, стресу, втрати орієнтації в житті, відчувати себе безпорадними, безнадійними, що може призвести до серйозних наслідків (флешбеків, депресивних розладів, соціальної ізоляції, фізичних симптомів).

Серед стратегій та методів психологічної допомоги жінкам, які постраждали від домашнього насильства під час війни та мають виражені симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), ми виокремлюємо наступні: робота з ПТСР через методи когнітивно-поведінкової терапії (КПТ), юнгіанського аналізу, арт-терапії тощо: техніки релаксації, майндфулнес і психотерапевтичні практики, що знижують рівень тривожності та стресу; терапія травм, що включає безпечне відновлення та інтеграцію травматичного досвіду, використання групових методів для підтримки відновлення соціальних зв’язків та допомоги через колективну підтримку; навчання методам саморегуляції та психоедукація щодо можливих реакцій на стрес та травму.

Отже, найважливішим аспектом для запобігання подальшим ускладненням для жінок, які зазнали домашнього насильства чи перебувають під реальною загрозою насильства, є надання своєчасної допомоги. У цьому контексті необхідно створити умови для соціально-правового захисту жінок, що включають соціальні та правові гарантії для забезпечення та реалізації їхніх прав, а також здійснення комплексу заходів медичної та психологічної підтримки.