Розмір шрифта: 

Реформа в системі охорони здоров’я є однією з найбільш складних і суперечливих у переліку питань, які сьогодні стоять у центрі уваги українського суспільства, ще й в умовах пандемії СOVID-19. Про це свідчать як соціологічні дослідження, так і значна кількість проблем у сфері функціонування медичних закладів. Упродовж останніх років реформування сфери охорони здоров'я в Україні, як і інші секторальні реформи, почали розглядати саме в контексті децентралізації.

Медична реформа здійснюється паралельно із адміністративно фінансовою децентралізацією. Тому, що стара модель організації системи охорони здоров'я України є вкрай неефективною, а тому потребувала реорганізації, зокрема й ухвалення відповідних рішень громадами на місцях. Важливим моментом у питанні реформування системи охорони здоров’я в Україні є проблема оптимізації медичної інфраструктури, оскільки відповідно до реформи бюджетної децентралізації, утримання медичних закладів відтепер переходить у безпосереднє підпорядкування органів місцевої влади. В свою чергу це означає, що повноваження з розподілу коштів на потреби медичної інфраструктури переходять з центрального на територіальний рівень: органи місцевого самоврядування матимуть змогу самостійно визначати пріоритети для розвитку медичних закладів, підпорядкованих їхній компетенції і таким чином припинити змагатись за увагу центральної влади[1].

Це дозволить створити конкурентні умови для оптимізації, утримання і розвитку закладів медичної інфраструктури та підвищення якості медичних послуг. Задля формування єдиного медичного простору, оптимізації мережі медичних закладів і підвищення якості державних медичних закладів, а також покращення системи медичного забезпечення населення загалом розпочато створення госпітальних округів, які становлять собою функціональне об’єднання закладів охорони здоров’я, розміщених на відповідній території, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги населенню цієї території.

У більшості закладів охорони здоров’я в недостатній мірі використовуються медикотехнологічні стандарти та регламенти надання медичних послуг, зокрема: у 88% закладів відсутні локальні протоколи надання медичної допомоги, 85% організаторів системи охорони здоров’я основним своїм функціональним обов’язком вбачають забезпечення закладів охорони здоров’я фінансовими та матеріально-технічними ресурсами, і лише 15% організаторів зазначають, що їх основною функцією є організація умов для надання якісної медичної допомоги. При цьому 87,42% лікарів не отримують доплати за якісну працю, а 97,6% вважають, що в закладах охорони здоров’я потрібне впровадження ефективної системи управління якістю медичних послуг[2].

Так, одним із потужних інструментів реформування галузі охорони здоров’я на місцевих рівнях є ефективна кадрова політика. Вона виступає нагальною необхідністю і умовою успішного запровадження реформ з державного управління у цій сфері. Якість і доступність надання медичної допомоги населенню залежать від рівня забезпеченості закладів охорони здоров’я медичними працівниками та їхнього професійного рівня. Реалізація ефективної кадрової політики в системі охорони здоров’я є важливим інструментом реформування медичної сфери.

Системні проблеми впровадження інновацій в системи управління закладами охорони здоров’я на місцевому рівні пов’язуються з особливостями їх функціонування та специфікою процесів надання медичної допомоги. До них належать:

- висока спеціалізація основної діяльності, що часто має терміновий і невідкладний характер; складність при визначенні критеріїв якості в межах процесу надання допомоги на всіх її етапах та рівнях, а також у об’ємі результатів роботи;

- відсутність права на невпевненість і помилку;

- потреба в тісній комунікативній роботі різних структурних підрозділів та спеціалістів;

- необхідний високий рівень кваліфікації медичних працівників;

- залежність результатів роботи від якості лікарських препаратів та технічної оснащеності процесу лікування та реабілітації;

- труднощі координування роботи, розподілу повноважень та відповідальності, пов’язаних з подвійним підпорядкуванням, що існує в більшості медичних закладів.

Одним з важливих напрямів реформування системи охорони здоров’я, наближення медичної послуги до людини та підвищення якості медичного обслуговування є створення госпітальних округів. Забезпечення їх ефективного функціонування та управління ними можливе на основі врахування таких відправних детермінант:

1) ефективність госпітальних округів визначається їх розвитком як динамічних адаптивних функціональних систем, зорієнтованих на виклики й вимоги середовища їх функціонування й об’єктивізацію мережі закладів охорони здоров’я та переліку медичних послуг, що вони надаватимуть;

2) широке коло учасників госпітальних округів зумовлює необхідність запровадження дієвих форм партнерської взаємодії при виробленні й прийнятті стратегічних рішень щодо їх розвитку;

3) управлінська й фінансова автономія закладів охорони здоров’я відкриває значні можливості підвищення якості медичного обслуговування, які можуть бути реалізовані за умови запровадження прогресивних форм і методів надання медичних послуг та налагодження взаємодії з усіма стейкхолдерами[4].

Динамічний розвиток вітчизняного фармацевтичного ринку, значне розширення аптечних мереж суб’єктів фармацевтичної діяльності недержавної форми власності, розширення арсеналу інноваційних лікарських засобів, багатоетапність «життєвого циклу» та загроза неякісних і фальсифікованих препаратів зумовлює важливість проблеми забезпечення якості та безпеки лікарських засобів в Україні та актуалізує необхідність створення у суб’єктах фармацевтичної діяльності ефективної системи якості.

З початку формування госпітальних округів органи місцевого самоврядування (обласні, районні, міські ради, ради об’єднаних територіальних громад), громадські організації, колективи закладів охорони здоров’я, медичні профспілки та громадяни висловлювали різні погляди щодо умов і порядку формування госпітальних округів, що свідчить про наявність суттєвих проблем у цій сфері. Серед них: відсутність конструктивної співпраці з питань формування госпітальних округів між різними гілками виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування; недосконалість нормативно-правового забезпечення процесу створення госпітальних округів; неузгодженість функціонування госпітальних округів з новими принципами фінансування медичної галузі; непередбаченість участі місцевих рад у процесі формування госпітальних округів; проблема неспівпадіння меж госпітальних округів з межами новосформованих ОТГ; недооцінка регіональних особливостей при формуванні госпітальних округів [3]. Тому необхідним, є запровадження дієвих методів та механізмів, що зможуть швидко та ефективно усунути дані проблеми і удосконалити сучасну систему охорони здоров’я.

Отож, найважливішими проблемами в управлінні мережами медичних закладів органами місцевого самоврядування є питання доступності медичного забезпечення для населення, зручності та вчасності транспортування громадян у межах госпітального округу, можливості отримання пацієнтом необхідних медичних послуг, а також забезпечення їх ефективності. Ці проблеми загострюються за умов відсутності відповідного дорожнього покриття та налагодженого транспортного сполучення з віддаленими територіями округу.

реформування; охорона здоров’я; управління; децентралізація; інфраструктура