Розмір шрифта: 

Освітня система вважається однією з найбільш консервативних соціальних систем. Однак, вона також зазнає суттєвих змін під впливом процесів глобалізації та інформатизації сучасного світу. Механізми управління, організації та фінансування систем освіти практично всіх країн світу на сучасному етапі розвитку значною мірою трансформуються в пошуках більш ефективних моделей. Для того, щоб виділити основні моделі фінансування вищої освіти в умовах зростання її потреб і різноманітності джерел, перш за все, необхідно визначитися з усією сукупністю ресурсів, що спрямовуються на фінансування освіти: державні, приватні ресурси, кошти підприємств, змішані форми, зовнішні ресурси.

З цього часу стала переважати думка, що 5% ВНП на освіту є не тільки нормальними, а й мінімально необхідними для забезпечення розвитку. У кінці ХІХ ст. країни витрачали не більше 0,5% ВНП на освіту, нині не тільки високорозвинені країни витрачають у 10 разів більше [1].

Незважаючи на різноманіття даних стосовно ресурсів, що спрямовуються на освіту, існує певна межа, вище якої частка цих видатків у державному бюджеті (чи відносно ВНП) не може зростати. Тому надалі спостерігається зростання приватних та інших витрат на освіту в абсолютних і відносних показниках, хоча в цілому державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти.

Країни ОЕСР у середньому витрачають 6,1% ВНП на всі рівні освіти, у тому числі на вищу освіту – 1,4%. Водночас, Південна Корея та США витрачають 2,2% і 2,6% відповідно, при тому, що в цих країнах найвищою є частка приватних витрат. Вище середнього рівня витрачають на вищу освіту Австралія, Данія, Фінляндія та Швеція. З іншого боку, Франція, Ісландія, Мексика, Португалія, Швейцарія, Об’єднане Королівство витрачають на вищу освіту відсоток ВНП нижче середнього рівня, але виділяють найвищу частку ВНП на початкову та середню освіту [1]. До речі, в Україні на вищу освіту виділяється в середньому 1,7-1,9% ВНП протягом останніх років. Потік державного фінансування має багаторівневий характер, може спостерігатися значна відмінність у відносних частках фінансових потоків, здійснених на різних рівнях державного управління. Видатки центрального уряду на фінансування освіти включають не тільки бюджет МОН, а й видатки з бюджетів інших міністерств на підпорядковані їм навчальні заклади.

В Україні, наприклад, до останнього часу з Державного бюджету фінансування освіти здійснюється по лінії 11 міністерств і 14 комітетів, управлінь тощо. Важливу роль у фінансуванні освіти відіграють органи місцевої влади, особливо в країнах із децентралізованою фінансовою системою.

Приватні ресурси спрямовуються в систему освіти через оплату надання платних освітніх послуг у приватних і державних навчальних закладах, благодійні та спонсорські внески. Розмір приватного внеску, який узагалі важко піддається точній оцінці, широко варіює в різних країнах унаслідок дії різних історичних, соціальних, економічних та інституційних чинників, і також суттєво відрізняється на різних рівнях освіти.

На практиці державні і приватні виші України зіткнулися з проблемою відсутності економічного обґрунтування методик розрахунку собівартості освітніх послуг. Зазвичай для визначення рівня ціни на освітні послуги використовується три основні підходи [2]:

1) витратний метод базується на розрахунку собівартості товару або послуги, збільшеної на заплановану норму прибутку;

2) орієнтація на конкурентів (ціна встановлюється на рівні цін конкурентів);

3) орієнтація на цінність (корисність) товару (ціна встановлюється на підставі думки покупців про те, скільки повинен коштувати певний товар і скільки вони готові за нього заплатити). Нині ЗВО певною мірою використовують усі основні методи ціноутворення. Найбільш простим методом ціноутворення на освітні послуги є витратний.

Історично склалося так, що приватний сектор у сфері вищої освіти поширений більшою мірою у США, Австралії, Південній Кореї, Японії, натомість у європейських країнах переважають державні навчальні заклади, а в деяких (Фінляндія, Німеччина) – їх студентський контингент є абсолютно переважним. Наприклад, у Німеччині державний сектор охоплює всього 88 університетів і 102 університети прикладних наук, приватний – відповідно 15 і 39 закладів. У приватних університетах навчається 0,5% студентів, а в університетах прикладних наук – 8%. Усього у 2005 р. в Німеччині навчалося 1,8 млн. студентів у державних закладах і 46 тис. – у приватних (у середньому близько 2%) [1].

Підприємства та організації, незалежно від форми власності, можуть виділяти кошти на освіту через створення власних і фінансування закладів професійної підготовки, через оплату навчання своїх працівників у інших навчальних закладах, через сплату добровільних внесків і спеціальних податків. Схеми фінансування підприємствами можуть бути дуже різноманітними від майже повної свободи в цьому питанні до фіскальних стимулів або ж – жорсткого регулювання розвитку навчальної діяльності підприємств.

Практика функціонування сучасних систем освіти в різних країнах світу свідчить про все більше використання різних змішаних форм оплати навчання, що поєднують елементи оплати з приватних джерел із частковим фінансуванням і відповідальністю держави, або державне фінансування з більшою приватною відповідальністю. Держава може активно впроваджувати кредитні форми оплати навчання. Організація таких систем і встановлення низьких ставок відсотків за освітніми кредитами означає приховане фінансування. Популярною є система ваучерної освіти, поширеної в багатьох країнах світу.

Освіта, як надзвичайно перспективний і важливий напрям діяльності, також усе більше залучається до міжнародного співробітництва. Зростаюча інтернаціоналізація освітньої діяльності зумовлена причинами як внутрішнього характеру (забезпечення потреб національної економіки у кваліфікованих кадрах), так і зовнішніми (необхідність забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовому середовищі).

Проявом інтернаціоналізації стає розвиток світового ринку освітніх послуг (експорт та імпорт освітніх послуг, збільшення чисельності іноземних студентів), поява міжнародних форм організації освітньої діяльності (міжнародних спільних освітянських і наукових проектів, спільних навчальних закладів, можливостей одночасного отримання дипломів вищих навчальних закладів різних країн), інтернаціоналізація фінансових ресурсів освіти: залучення зовнішніх джерел в освіту у вигляді коштів, грантів, кредитів міжнародних організацій, фондів та установ інших країн.

Фінансові надходження у сферу освіти з-за кордону здійснюються за спеціальними програмами, що впроваджуються міжнародними організаціями (ЮНЕСКО, Європейський Союз та інші), іноземними суспільними та приватними благодійними фондами. У країнах, що розвиваються, часто найпершу роль у фінансуванні освіти відіграє зовнішня допомога, величина якої повинна враховуватися в загальних видатках.

Диверсифікація джерел фінансування освіти певним чином впливає на сам механізм функціонування навчальних закладів. Необхідність управління різними потоками фінансових ресурсів, що надходять у навчальний заклад із різних джерел, уже потребує не тільки правової основи, а й ускладнює функції їх фінансових менеджерів. Проявом цього стало розширення підприємницької діяльності навчальних закладів. Провідні університети світу перетворюються на солідні фінансові корпорації, що володіють значними фінансовими портфелями та інвестують кошти в різні підприємницькі проекти.

Міжнародне співробітництво у сфері освіти є надзвичайно важливим процесом з огляду на перспективи входження України як розвиненої держави у світове товариство. Міжнародні зв’язки на національному рівні, а також на рівні окремих навчальних закладів і приватних осіб надзвичайно активно розвиваються в сучасних умовах, вони є не тільки реальністю, а й необхідним чинником формування конкурентних переваг у сучасному складному глобальному середовищі.

Наведена вище структура походження освітніх витрат не вичерпує всю різноманітність систем і способів фінансування. Усе більше розвиваються змішані та зʼявляються нові механізми оплати освітніх послуг, головна мета яких поєднати державний і приватний сектори, різні механізми фінансування та надання освітніх послуг, ввести елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Характерними прикладами в цьому відношенні можуть служити розвиток кредитних форм фінансування освіти, ваучерної освіти та інших.

Вирішення проблеми оптимізації формування і використання фінансових ресурсів закладів освіти є складним завданням. Досягнення цієї мети передбачає реалізацію таких завдань: формування багатоканальної системи фінансового забезпечення освіти; визначення фінансування освіти як пріоритетного напряму державних видатків; всебічне стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у розвиток освіти та оплати освітніх послуг; створення сучасної системи оплати праці в освіті на основі визнання особливого статусу вчителя і викладача; визначення пріоритетних напрямів фінансування освіти і концентрація в них фінансових ресурсів; забезпечення ефективності використання коштів на функціонування й розвиток освіти.

освіта; освітні послуги; державні видатки; недержавне фінансування