Розмір шрифта: 

Основне питання цього нового напряму – «а чи був хлопчик» і чи можна взагалі коливання вважати напрямом. Особливо, якщо назву розглядати як аналогію до Метафізики – те, що йде після фізики, модерну. Власне, такий термін і використовував в 2000 році Джордж Рітцер[1] - постпостмодерн. Теоретики метамодерну Тімотеус Вермюлен  та Робін ван дер Аккер[2], Люк Тенер, Сет Абрамсон й Ханзі Фрайнахт хотіли позбавитись від модернізму, що вже століття ідеологізує суспільство і його позашлюбної дитини постмодернізму шляхом до «прагматичного романтизму» (виводиться необхідність з 1990-х, твору Девіда Воллеса «Нескінченний жарт», назви згідно «Маніфесту метамодерніста» Люка Тернера 2011 року, основні праці -колективна книжка згаданих авторів «Метамодернізм. Історичність, афект і глибина після постмодернізму» (2017)[3], монографії Джейсона Сторма «Метемодернізм: майбутнє теорії» (2021)[4] та Брендана Демпсі «Метамодернізм: або культурна логіка культурних логік» (2023))[5]. Неквапливо, та час від часу виринає обговорення метамодернізму в українських наукових колах[6], навіть маємо захищені наукові праці [7], хоча має незначне коло прихильників і більше – критиків, сам факт такого дискурсу вже більше десятиліття заслуговує на увагу. Принаймні багато дослідників з кінця 90-х заявили, що доба постмодерну вичерпала себе і завершилася «втомою від постмодерну». Також більшість зазначає метамодернізм не як нову культурну парадигму, а її передчуття.

Коливання між ідеями модерними - вірою в науку, технічним прогресом, демократією і розвитком як індивида, так і суспільства через соціальний порядок і т.п. проти постмодерних ідей з вірою в кінець історії та апокаліпсис, критикою вже відкритих знань і науки, відвертим сарказмом до технічного прогресу, який веде до регресу людства, символізацією і іронічною дистанцією до сьогодення, мультикультурним порядком і творенням світового суспільства;  метамодерні ідеї загалом у критиці як прогресу, так і апокаліпсису, що затягнувся і співіснування людей  з домодерними, модерними і постмодерними світоглядами в одному суспільстві. Затягнута глобалізація так і не призвела до створення нового, світового суспільства. Загроза національній культурі все ще існує, але не більша, ніж наприклад 20 і навіть 100 років тому. Наприклад,  «Фольклорні твори, що існують в усній формі, швидко зникають або трансформуються. Записати їх сьогодні - це зберегти для майбутніх поколінь. Через 10 років вони можуть бути безповоротно втрачені» - цілком актуальна думка, але написана Кліментом Квіткою на початку 20 століття[8]. А й нині, у 21 столітті ми продовжуємо збирати і записувати фольклор від його носіїв. Інформаційні технології психологічно більше роз'єднують людей  хоча і стерли кордони спілкування та час отримання/доступу до інформації. Інтернет представляє собою рвану і мозаїчну картину світу, не зважаючи на системи пошуку і тд. Google та  наприклад, GPT дають умовні відповіді на питання, що далеко не завжди є істинними. З іншого боку, мультикультуралізм досить штучний термін, а субкультури гіпстерів, гакерів і хіпі не мали періодів тотального захоплення, мають тенденцію до виродження і перебувають в глибокому андеграунді в Україні. Якщо мультикультуралізм розглянути як тоталітаризм - певний процес «культивування культури» радянського часу в сучасності України відчувається колосальною руйнівною силою, тому цей вектор ідеї метамодернізму і не міг набути популярності на наших теренах.

Але образ коливання і розповсюдження його в усіх напрямках до горизонту (як звукової хвилі), з іншого  боку в формі синусоїди – безперервного плавного руху без кутів і різких змін, але з постійним переходом від плюса до мінуса – заслуговує на увагу навіть як такий період «передчуття». Цікаво, що в українській формі слова знайдемо значно більше сенсів в пошуках вдалої термінології на означення процесу, якщо розглядати метамодернізм як «мета і її оновлення(осучаснення)»: пошук і подолання «обрію», визначення свого шляху і життєвої позиції тощо. Останнє десятиліття «вчить» людство знаходити притулок в найсокровенніших інтимних і сакральних глибоких закутках суб’єктивного буття.  Тож образ і методи вирішення перейшли від представників культури, філософів і громадських діячів до психологів, педагогів і так званих «коучів». Доступність інформації і публікації  з одного боку перенесло «Шоу Трумена» з телецентрів і рук професійних режисерів і сценаристів в соціальні мережі, а потім створило луну відбиття наслідувачів найбільш популярних образів з тлумом глядачів, що живе цитатами і порадами своїх кумирів.  З тою різницею, що в новому «Шоу» далеко не «життя зненадська» і інші цінності - практично все життя або відретушоване професіоналами, або й просто згенероване штучною інтелігенцією. Але ідея монетизованості сьогодення з досить брудним копанням в недалекому минулому і переконаністю в світлому майбутньому, якщо… (запишетесь на курси, ретрит) До того ж, ми змінили ставлення і ознаки геніальності. Раніше «діти світла індиго»  з тих же 90-х мали високий інтелект, паранормальні здібності, «зоряність» і приналежність космосу. Наразі популярності в визначенні обдарованих дітей набуває не яскраво синій, а колір бірюзи, що вказує на інтуїтивне мислення, креативність, глибокий емоційний інтелект, співчутливість і взаємодопомогу, лідерські якості в суспільстві (Сьюзан Джексон, директор інституту «Даймон» автор «Інтегральної практики для обдарованих»). Такі радикальні зміни дійсно не мають нічого спільного ні з ідеями модернізму, ні постмодерну.

Тож тепер перейдемо до коливань в системі і їх взаємовпливу (бо закони Ньютона ніхто не відміняв). Тож за «рецептом» метамодерністів можна досягнути збільшення довголіття та рівня щастя, якщо всі індивиди суспільства не виливатимуть негатив в суспільство, будуть доброзичливими. Правда, формально такий сценарій життя за рейтингами в соцмережах ми бачили в серіалі від Neflix «Чорне дзеркало» в епізоді «Під укіс» (Nosedive). Тому зауваження про співчутливість і глибокий емоційний інтелект та взаємодопомогу без зиску є важливим уточненням і прикладом японського суспільства, що втілило цю концепцію і має результат.  Тож маємо систему, відповідно законів в ній рух не зникає безслідно і не може здійснювати коливання заради коливань. Систему характеризує динамічність і мінливість, а з ними відсутність чітких визначень, коливання то в плюс, то в мінус між протилежностями, діалог і парадоксальність, в яких стираються звичні межі ідентичності («розмова» з ботом, чатом GPT, використання замість реальної людини аватарів, творчість за допомоги нейромереж тощо). Цікавим є формування умовних форм колективної ідентичності, де в соціальній мережі ти маєш «друзів», спільноти, групи і т.п., що з одного боку, калькує традиційні форми спілкування, або принаймні використовує їх термінологію для означення індивіда (в пошуку (з динамікою руху), одружений, розлучений, все складно (з емоційною характеристикою) ) тощо. Досить цікавим є наратив про життя і його здоровий спосіб, що знову ж акцентує внутрішні проблеми людини, але їх важливість для суспільства –з метою самопробудження та самотрансформації - бо «час збирати каміння». Тож тут пошук не інших світів, а себе і свого світу, свого дому. Набуває популярності і перформативність, етика, справжність і щирість. У суспільстві індивідуальностей найважливішою стає гіперзатребуваність цим суспільством - бути одночасно багатим і духовно,  і матеріально.

Цілісність різновекторних ідентичностей – світоглядний маятник, де коливання визначаються глибиною, і відповідно потужністю впливу, і де цілісність – це і людина в усіх проявах, і суспільство  одночасно є системою узгодження цих коливань. Для метамодерну важливі деталі і тонка грань – між жартом і сарказмом, чим тонша межа між крайнощами – тим людина ближче до істини. Тому хоча в Україні метамодернізм не є популярним, саме внутрішні його ідеї в період нестабільності і граничного етичного оголення  наразі стають все актуальнішими для українського суспільства. В якийсь момент ми перестаємо бачити зміну 25 статичних зображень  на секунду і поринаємо у спокійний перегляд фільму: поєднання руху і статики дало нам нове мистецтво – кіно. Поєднання протилежностей дає нам цілісну картину і повноту життя, як говорять при вівтарі в радості і в горі. Ось тільки перестати бачити коливання маятника та постійну зміну білої і чорної полоси на фон і тло з малюнком ліній і форм є завданням надзвичайного спокою і рівноваги відносно світу, що невпинно рухається і змінюється. Це нове звучання символу, метафори, образності з багатовекторністю значень.

метамодернізм, суспільство, сучасна культурна парадигма, модернізм, постмодернізм