Проблеми забезпечення психологічної підтримки у сучасному світі є актуальними, як ніколи. Велика кількість біженців, що змушені були покинути власні домівки через воєнні конфлікти, не завжди мають доступ до фахівців, що надають психологічну допомогу. До того ж, немалозначним слід вважати факт перманентного стресового стану вимушених переселенців, що створює неймовірну внутрішню напругу та спротив ділитись особистими переживаннями із психологом. Загалом, «у вимушених переселенців виникають психологічні, соціальні, економічні, соціально-педагогічні, освітні, правові проблеми…» (Сингаївська, 2023).

Відповідно до звіту UNHCR (об’єднаного агентства біженців Європи), у 2023 році кількість вимушено переселених та кількість осіб без громадянства досягла рекордних значень – через війну, переміщення, порушення прав людини, перевороти та стихійні лиха. 122.6 млн біженців будують нове життя у таких країнах, як США, Канада, Австралія, Німеччина, Франція, Норвегія, Нова Зеландія та Фінляндія. До кінця 2023 року кількість вимушено переселених та осіб без громадянства в Європі становить 22,5 мільйона, що трохи більше ніж 21,8 млн у 2022 році. Серед них біженців з України 6 млн в Європі. Всередині України близько 3,7 млн осіб були зафіксовані агентством як внутрішньо переміщені особи (Щорічний звіт UNHCR).

Процес адаптації у вимушених переселенців під час війни ускладнюється з багатьох причин та призводить до дезадаптаційної кризи, яка характеризується посттравматичним стресовим розладом, депресивними епізодами, втратою психологічної ідентичності та психо-соціальних ролей.

Суб’єктивні відчуття, які супроводжують дезадаптаційну кризу, характеризуються своєю складністю та неоднорідністю, як то: відчуття втрати сенсу життя, своєї психо-соціальної ролі, відчуття тупику та безвиході, відчуття безсилля та гніву, тотальна втома, пригніченість та постійне роздратування і відчай. Особливо постраждали ті біженці, які вимушені були покинути свою країну через військову агресію. Зокрема, “на початку повномасштабної війни в Україні, основною психологічною загрозою був посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)… Для населення України сучасні умови російської військової агресії сприяють одночасному формуванню індивідуальної та колективної травми… Середні оцінки свідчать про третину біженців в інших країнах, які страждають від посттравматичних стресових розладів (ПТСР), депресії та тривоги… Серед тих, хто пережив ПТСР, 90 відсотків мають принаймні одне супутнє психічне захворювання протягом життя. Найпоширенішими супутніми розладами є тривожні розлади, депресія, зловживання або залежність від алкоголю, психосоматичні розлади. Найбільш уразливими є жінки та діти, тому необхідна тривала сімейна, медична та психологічна підтримка та реабілітація постраждалих сімей” (Martsyniak‐Dorosh, 2022).

Важливим чинником, що впливає на сімейну динаміку та втрату сімейних ролей, є дезадаптаційна криза переміщеної молоді. Діти та їхні родини переживають жахливий рівень стресу та травм. Коли ця молодь переходить до більш стабільних умов життя, взаємодія з однолітками може як сприяти, так і перешкоджати адаптації (Schwartz, Ryjova, Kelleghan, & Fritz, 2021).

Способи подолання дезадаптаційної кризи мають як внутрішню, так і зовнішню структуру, відносно психіки індивіда чи психо-соціальної системи, такої, як сімʼя, група, громада. До такого двостороннього  впливу психо-соціальних чинників на процес адаптації серед біженців  можна віднести маркування оточення як «свій-чужий». Спираючись на дослідження доктора М. Віттмана (Wittman, 2021),  можна стверджувати, що ми, як люди, справді дуже соціальні істоти. Саме тому  соціальна подібність є важливою для посилення нашого відчуття впевненості та безпеки. Тобто, подібність соціокультурного середовища значно полегшує подолання дезадаптаційної кризи та пришвидшує процес успішної інтеграції в нове суспільство.

Дезадаптаційна криза характеризується також таким поняттям, як «соціальна смерть», або вимушена безпорадність через мовний та соціальний барʼєри. Для успішного виходу із цієї ролі, важливо пройти через всі 5 стадій горя утрати, навіть невизначеної, адже у багатьох біженців фактично залишився дім, та вони більше не мають до нього доступу. Або ж, є родина, але не поряд. Для проживання невизначеної втрати П. Босс дає важливі рекомендації, до яких також відносяться наступні питання: Де саме зараз знаходиться мій дім? Чи знаходиться він у турботливій спільноті, громаді? Де знаходяться мої цінні речі? Де моя родина психологічна та фізіологічна, що це означає саме для мене? (Boss, 2006).

Особистісна криза, якою, безперечно, є і дезадаптаційна криза біженця, – це психологічний стан максимальної дезінтеграції (на внутрішньопсихічному рівні) і дезадаптації (на соціально-психологічному рівні) особистості, що виражається у втраті основних життєвих орієнтирів (цінностей, базової мотивації, поведінкових патернів), що виникає в результаті травматичної ситуації.

Головним чинником подолання даної  мультикризи є саме внутрішня робота та концентрація на простих речах, збереження волі до життя – тих, що, пори все, підлягають контролю.

Подолання даної кризи полегшується наявністю таких властивостей психіки, як резильєнтність та життєстійкість. За наявності такого феномену, як життєстійкість, зростає ймовірність успішного подолання дезадаптаційної кризи – з точки зору ставлення до себе, відносин із собою, ставлення до світу та відносин зі світом. Це система переконань і вірувань, що формують самооцінку, внутрішню опору, ставлення до світу в цілому, оцінку ситуації зокрема та готовності до активних дій, спрямованих на вирішення задачі.

Процес адаптації під час вимушеного переселення ускладнюється в залежності від багатьох чинників, таких як: наявність невизначеної втрати дому, сімʼї, соціальної ролі, мовного барʼєру, фінансових труднощів, розвитку залежностей і, навіть, депресій. Коморбідність чинників впливає на кожного вимушеного переселенця, незалежно від того, куди йому довелося переселитися, в іншу область чи іншу країну.

Особливо важко подолати дезадаптаційну кризу дітям підліткового віку, якщо вони стали вимушеними біженцями якраз під час підліткової кризи. Це спричиняє неабияке психологічне навантаження на дитину та не може залишатися без уваги з боку її батьків та суспільства в цілому.

Більшість країн світу мають програми соціалізації біженців, соціальні виплати, програми психологічної підтримки, які однозначно полегшують процес відновлення та адаптації для вимушених переселенців з інших країн. Дані програми, безперечно, полегшують адаптацію з точки зору зменшення впливу ізольованості та подолання мовного барʼєру, та все ж таки не вирішують головних психологічних проблем, які далеко не кожна людина здатна подолати самостійно. І в такому випадку, соціалізація стає додатковим великим навантаженням на психіку людини, яка не впоралася із невизначеною втратою дому, сімʼї, своєї соціальної ролі та сенсу буття.

Найкраще сприяти подоланню дезадаптаційної кризи біженця може повернення до стану найвищого емоційного тону, що називається «цікавість», але до того біженець має інтегрувати свої втрати, знайти нові сенси, «відштовхнутися від дна», безумовно, складного та пригніченого психічного стану, що майже неможливо зробити самостійно і потребує групової підтримки тих, хто тебе дійсно розуміє.

Важливим аспектом також є проживання горя та інтеграція втрати близьких людей, без цих кроків те, що ми вважаємо за успішну психологічну адаптацію у вимушеній еміграції, просто неможливо.