Ключові слова: втрата близької людини, горе, горювання, створення сенсу

Центральним у деяких впливових моделях горя є припущення, що люди використовують системи орієнтації, які служать основою для розуміння життєвих подій і реагування на них. Елементами цих систем розглядаються особисті конструкції, припущення щодо світу, наративи, цілі, переконання, схеми. Оцінка події смерті близької людини може кидати виклики наявним системам орієнтації. Особи, які переживають втрату, постають перед необхідністю відповідати на виклик, зберігаючи, підтверджуючи, переглядаючи або замінюючи елементи своєї системи для розробки більш корисних систем. Цей процес називається створенням сенсу (Gillies, Neimeyer & Milman, 2014).

В когнітивних підходах до горя підкреслюється роль когнітивних процесів та применшується роль емоційних і біологічних переживань як предикторів адаптації до втрати. Так, в моделі подвійного процесу у вправлянні з втратою (the Dual Process Model) M. Stroebe і H. Schut орієнтація на втрату включає пов’язану із сенсом оцінку втрати, а орієнтація на відновлення передбачає створення нових сенсів, необхідних для відновлення (наприклад, нових цілей та ідентичностей). Таким чином, сенс знаходить відображення в даній моделі, але відноситься насамперед до «типів когнітивних процесів, через які проходять люди, які переживають втрату, і того, як вони регулюються протягом часу» (Stroebe & Schut, 2001).

В конструктивістській моделі створення сенсу R. Neimeyer, подібно до когнітивної моделі M. Stroebe і H. Schut, дистрес і формування сенсу обумовлені розбіжністю між глобальними сенсами та сенсами, пов’язаними з конкретною подією, що призводить до зміни розуміння себе і/або світу. Проте, на відміну від когнітивних моделей, R. Neimeyer з колегами (Bellet, Neimeyer & Berman, 2018; Gillies & Neimeyer, 2006; Gillies et al., 2014; Holland, Currier & Neimeyer, 2006; Neimeyer, 2001; Neimeyer, 2006; Neimeyer, 2020; Neimeyer, 2021; Neimeyer, Burke, Mackay & van Dyke Stringer, 2010; Neimeyer, Harris, Winokuer & Thornton, 2011) описали сенс як складне, багатовимірне явище, що існує на багатьох рівнях усвідомлення окремої особи, яка переживає втрату, – від явних, усвідомлених переконань до більш неявних «глибинних структур», що використовуються для організації сприйняття світу і себе. З точки зору даної моделі, переживання втрати – це не просто досвід, у якому сенс відіграє важливу роль, а сам по собі «активний процес створення сенсу після втрати» (Gillies & Neimeyer, 2006). Модель припускає, що смерть близької людини є подією, яка може відповідати чи не узгоджуватися зі структурою сенсу людини до втрати (Neimeyer, 2006). Втрати, що мають сенс для людини, яка їх зазнала, можуть бути неприємними, але в порівнянні з втратами, які не відповідають структурам сенсу, що існували до втрат, є менш руйнівними. Вони не підштовхують людину до перегляду своїх структур сенсів. З іншого боку, втрати, які не відповідають сенсам, що існували до втрат, провокують дисонанс, змушуючи особу визнати, що ці сенси більше не можуть вважатися «істинними», значущими або корисними (наприклад, у випадках раптових, неочікуваних, насильницьких або несвоєчасних смертей). Саме в цих випадках модель пропонує особам, які переживають втрату, зайнятися реконструкцією сенсу (Gillies & Neimeyer, 2006; Neimeyer et al., 2011).

З точки зору конструктивізму (Neimeyer et al., 2010) виділяється 2 процеси формування сенсу: 1) асиміляція та 2) акомодація. Люди можуть спробувати асимілювати досвід втрати у вже наявні переконання і наративи, фактично зберігаючи послідовність, яка існувала раніше. Психологічно це передбачає реконструкцію їхнього розуміння втрати таким чином, щоб підтверджувати оскаржувані основні уявлення щодо себе та світу. Люди також можуть адаптуватись до втрати шляхом акомодації – реорганізації, поглиблення, розширення своїх попередніх переконань і саморозповіді таким чином, щоб вмістити реальність втрати. Незалежно від того, який з процесів переважає, важливо, щоб люди могли відновити зв’язну, послідовну саморозповідь та вирішити невідповідності між реальністю втрати і своїм світом сенсу.

R. Neimeyer, J. Gillies (Gillies & Neimeyer, 2006) запропонували, щоб люди брали участь у трьох основних видах діяльності, за допомогою яких вони можуть створити сенс у відповідь на втрату, а саме: 1) пошук сенсу, 2) пошук переваг та 3) зміна ідентичності. У тій мірі, в якій нові структури сенсу допомагають тим, хто горює, в осмисленні їхнього досвіду, вони можуть полегшити страждання та стати частиною світогляду людини. Однак якщо ці структури не допомагають знайти сенс, вони підлягають подальшій реконструкції.

1. Пошук сенсу. Пошук сенсу може відбуватись на різних рівнях – від практичного і реляційного до духовного чи екзистенційного. Пошук сенсу потребує часу та зусиль. Якщо втрата – це те, що трапляється з людиною, то пошук сенсу – це те, що вона робить. Сенс – особистий для кожного і лише кожен може знайти власний сенс. У разі, коли людям не вдається знайти сенс у смерті близької людини, можна допомогти їм відшукати сенс у її житті, в приході в цей світ. Водночас не можна виключати вірогідність того, що може настати момент, коли людина вирішить відмовитися від пошуку сенсу. В такому разі цінно з розумінням прийняти її вибір.

2. Пошук переваг. Там, де люди не можуть знайти сенс, пошук переваг (вигоди) може певною мірою компенсувати це. Наприклад, якщо причиною смерті є довготривала хвороба, усвідомлення того, що померлий більше не страждає, може приносити спокій, а у випадку раптової втрати певною розрадою може слугувати зближення членів сім’ї, прояв ними більшої чуйності й уваги один до одного.

3. Зміна ідентичності. Зміна ідентичності передбачає відновлення ідентичності після переживання втрати. Якщо люди ототожнювали себе з певною ідентичністю (наприклад, з роллю мами або дружини), то смерть близьких (дитини, чоловіка) може стимулювати їх до того, щоб заново визначити, ким вони є.

Сприяння реконструкції світу сенсу може принести користь не тільки в полегшенні симптомів горя, але й у асиміляції тими, хто переживає втрату, багатьох значень втрати у всеосяжну історію життя (Neimeyer, 2001), у відкритті нових аспектів своєї ідентичності (Мохнач & Сингаївська, 2020), у зміцненні контакту з тим, що для них справді важливо (Варакіна & Гончарова (Склярова), 2022), у відновленні почуття надії та самоефективності в зміненому житті (Neimeyer et al., 2011). Здатність до створення сенсу відкриває людям можливості для зростання (Castiglioni et al., 2023). Більше того, було підтверджено, що створення сенсу відіграє посередницьку роль у відносинах між ускладненим горюванням та посттравматичним зростанням (Qian et al., 2022).

Розглядаючи в наративних термінах, люди зрештою будують життєву історію, яка є чітко їхньою власною, хоча й спирається на соціальні дискурси місця та часу. R. Neimeyer підкреслював, що наше життя супроводжується безперервною саморозповіддю, за допомогою якої ми організовуємо своє розуміння щоденних подій і реакцію на них. Коли ми переживаємо значну втрату, відбувається порушення нашого процесу саморозповіді, що може призвести до його дезорганізації. За деяких обставин людина після втрати може навіть відмежуватися від саморозповіді. В інших випадках може домінувати безкорисний наратив про втрату, наслідком якого може стати депресія.

Адаптація до втрати передбачає дві форми наративної діяльності: 1) необхідність опрацювання історії події самої смерті, її наслідків для подальшого життя; 2) реконструкцію попередньої історії відносин із померлим. Смерть може розірвати мережу зв’язків і сенсів, що підтримують фундаментальне відчуття буття з іншими. У світлі смерті виникає необхідність трансформувати постійні зв’язки з померлим. Передісторія відносин із померлим може бути настільки ж важливою у формуванні сенсу, як і історія смерті. Відносини з померлим можуть характеризуватись наявністю нездійснених бажань та незавершених справ (наприклад, невирішених конфліктів). В таких випадках люди можуть бути схильні до застрягання в мисленні «якби, то...», що перешкоджає їх інтеграції втрати. Для вирішення невирішених справ, нездійснених бажань і вираження пов’язаних з ними почуттів (наприклад, гніву, печалі, провини, сорому), можуть бути корисними уявні розмови з померлим, письмові завдання (наприклад, написання листів), ритуали прощання (щоб прийняти реальність втрати, неможливість змінити минуле і відзначити перехід до життя без померлого).

У випадку травматичної втрати історія втрати часто характеризується розривними, невпорядкованими фрагментами, які продовжують вриватись у свідомість, викликаючи особливий емоційний дискомфорт. З огляду на те, що в умовах війни кількість травматичних втрат зросла, ще більшої актуальності набуває питання надання людям можливості поділитися саморозповіддю, щоб окремі фрагменти стали менш емоційними, а їх значення можна було інтегрувати в послідовну історію з початком і кінцем. При цьому важливо, щоб увага приділялась емоційному опрацюванню історії втрати, а люди мали безпечний простір для вираження наявних у них почуттів. Крім того, після розповіді історії смерті можна потім переробити її таким чином, щоб зробити її менш болісною (створити прийнятний образ близького, а не залишати болісні спогади про нього в момент смерті, які тривожать того, хто переживає втрату).

Втручання з сильним наративним компонентом (зокрема, перегляд/переказ історій, написання листів, розігрування уявних діалогів із померлим) можуть допомогти людям отримати краще уявлення про свої структури сенсу та те, як вони можуть реконструйовані, для відновлення послідовності саморозповіді та бачення свого більш обнадійливого майбутнього. Для формуванню сенсу завдяки символічній розмові можуть використовуватись техніки пустого стільця, коли людина, яка зазнала втрати, розмовляє з пустим стільцем, що уособлює померлого, іншу особу або аспект її власної особистості.

Таким чином, якщо людина потребує осмислення сенсу втрати, ефективним може бути використання моделі створення сенсу. Водночас при роботі з горем спеціалісту слід зберігати акцент на конкретній людині з її потребами, враховувати, наскільки вона готова до руху вперед в своєму горюванні, а не керуватись власним бажанням застосувати модель (Сингаївська & Берестовська, 2024).

Наративні техніки, які пропонує конструктивістська терапія, дають людині змогу відчувати себе творцем свого сенсу та рухатись до інтеграції втрати своїм унікальним шляхом.